Середній школі №3 м.Лисичанська у травні 2011 року виповниться 75 років.Для віку людини це не багато, а для школи-солідні роки,коли вже можна говорити про надбання, бо зерна, колись засіяні у ріллю, вже дали не тільки дружні сходи, а й багатий урожай.

Школа була заснована у передвоєнному 1936 році. П'ять випусків відбулося в ній до 22 червня 1941. 29 випускників школи загинули, захищаючи Батьківщину:

Жуков Микола Макарович

Мовчанок Анатолій Максимович

Зоз Леонід

Шарко Гліб Антонович

Іванов Віктор

Орзул Савелій Михайлович

Орзул Іван Михайлович

Філонова Варвара

Панаіт Анатолій Венедиктович

Мустафа Леонід Прокопович

Кафтанова Сергій Данилович

Карпенко Анатолій Ілліч

Золотар Ілля Олексійович

Гонцул Олександр Іванович

Ажипа Василь Силович

Жихарь Володимир

Мустафа Віктор Тимофійович

Лунгор Микола

Ісаєнко Володимир

Блудов Анатолій

Дуднік Іван

Жуков Анатолій

Карпенко Володимир

Кочак Петро

Коломійченко Зоя

Кривошеєв Григорій

Молчанов Анатолій

Сілкин Тимофій

Сосюра Володимир

Фоменко Олександр

Микола Лунгор входив до складу диверсійно-партизанськоі групи "Максим". Група пройшла 300 км. від лініі фронту в тил ворога до залізниці, що поєднувала Північний Кавказ зі Сталінградом.У Астрахані-місці відправки групи-отримали наказ:головне-залізні дороги.В нічній темряві в районі станціі Орловська партизани заклали міни. Знали, що до Сталінграду на допомогу Паулюсу поспішає девізія СС ''ВІКІНГ''.Йшов ешелон ''Нордланд'' з бойовою технікою. Пролунав вибух, потяг зупинився, але з рейок не зійшов. Що робити? Командир загону дає команду : «ВОГОНЬ».

6 автоматів, 4 гвинтівки і 4 карабіни партазани обдавали свинцевим градом вікна і двері вагонів. На відстані 50 метрів партизани вели вогонь без промаху.Німці не чекали нападу партизан у цій місцевості: кругом степ і жодного кущика. Оговтавшись, вороги зрозуміли, що мають справу з невеликою купкою сміливців, і оточили іх.

Німці схопили героїв: 12 чоловіків і 3 жінки. Але нічого від них не добилися. Партизани, серед яких був один випускник СШ №3 Микола Лунгор, героїчно загинув,віддавши життя ,захищаючи Вітчизну.

Вже пройшло більше 66 років як минула Велика Вітчизняна війна, але ми її не забули, як і не забули всіх тих, хто віддав своє життя, захищаючи свою Батьківщину. Радянський народ не жалів ні сил, ні життя для того, щоб вигнати ворога зі своєї рідної землі. Плечем до плеча наші чоловіки і жінки прискорювали час перемоги. Всі вони мужньо зносили неймовірні тяготи воєнного часу, завзято працюючи на заводах, у колгоспах, лікарнях та на інших посадах, забезпечуючи надійний тил.

На фронтах люди проявляли особливий героїзм. Яка сила духу була проявлена тими, хто не вагаючись затуляв своїм тілом вивергаючу смертоносний вогонь амбразуру ворожого доту. На такі самопожертви йшло багато солдатів Радянського Союзу. Але таких подвигів не робили солдати і офіцери фашистської Німеччини. Їхніми духовними мотивами були ідеї расової переваги та сліпа дисципліна. В той час наш солдат воював за незалежність своєї Батьківщини, за свої землі, за своїх рідних і близьких. Такі люди робили неймовірні подвиги, вчинки, проявляли відчайдушну мужність і стійкість в кривавих боях зі супротивником. Саме таких людей і називають героями.

Про одного з таких героїв я й хочу розповісти. Ім’я цього героя – Василь Васильович Павлов. Його ім’я носить наша школа-ЗОШ I-III ст. № 3 м. Лисичанська,а також ім’ям В.В.Павлова названа вулиця у південній частині нашого міста.

В. В. Павлов народився 28. 02. 1916 р. в м. Миколаєві. З 1918 р. мешкав в Лисичанську. Працював слюсарем на Лисичанському содовому заводі. Невід’ємною частиною його життя була освіта, здобуваючи знання він багато часу проводив в бібліотеці, з захопленням вивчав науки та культуру світу. Закінчив Артемівський бібліотечний технікум. Працював бібліотекарем в одному із сіл Сватівського району.

Молодий, цілеспрямований, з романтичним юнацьким поглядом, він у 1937 році вступив до лав Червоної Армії. Відразу проявив характер справжнього солдата-захисника.

Буває й так, що й інтелектуально розвинутий та інтелігентний юнак може потрапити у вир війни. Знову ж таки наш герой не розгубився і проявив найсильніші риси характеру, закінчив Орловське танкове училище. Навчаючись в училищі, Василь відразу показав свої організаційно-командні якості. І не даремно. Тому, що вже у 1941році, на початку війни, його призначають командиром батальйону 49-ї гвардійської бригади (12-гвардійський танковий корпус. 2-а гвардійська танкова армія, 1-й Білоруський фронт).

12 травня 1941 року він одержав перше поранення,а в серпні 1942 року-друге.

У місто верхнє на ім’я батька-Василя Євдокимовича Павлова зрідка приходили фронтові листи.Вони були небагатослівними,але завжди підбадьорювали батьків.З листів батько дізнався,що син був нагороджений орденом Червоного Прапора,а після-орденом Олександра Невського.І в кожнім листі-переживання танкіста за зганьблену Радянську землю,виражаючи прагнення помститися німецько-фашистським окупантам за кров і страждання радянських людей.

В одному з листів Павлов писав у 1943 році: «Тато!Ти будеш пишатися своїм сином».

І це не просто гарні слова.Це свідчення того,що Василь свідомо йшов на подвиги.Збільшувалося їхнє число з кожним днем.Про це свідчать дані з нагородного листа В.В.Павлова.

Гвардії капітан Павлов на початку 1945 року командував 2-м танковим батальйоном 49-ї гвардійської танкової Вапнярської Червонопрапорної ордена Суворова бригади.Радянські війська в той час звільняли польські землі.У період наступальних боїв з 15 по 20 січня 1945 року від плацдарму на річці Вісла (м.Варка) до міста Радзилов батальйон гвардії капітана Павлова знаходився у передовому загоні.За ці дні він пройшов з боями 400 км,наносячі стрімкі удари по комунікаціях супротивника.В.В.Павлов показав високу бойову майстерність у керівництві бойовими діями танкового батальону під час боїв у тилу супротивника,виявив особистий героїзм.

Гвардії капітан Павлов відзначився у Висло-Одерській операції. 18 січня 1945 р.танковий батальйон гвардії капітана Павлова стрімким ударом захопив переправу через р. Бзура в районі м. Стари (Польща), зайняв плацдарм на лівому березі, забезпечив форсування річки та переправу двох танкових корпусів, першим увірвався в м. Родзеюф, відрізав шляхи відступу противнику.

Атака розверталася успішно.Нищівна лавина радянських військ нестримно рухалася до Одеру.Значна територія Польщі була звільнена.

У десятки населених пунктів бажану волю полякам принесли гвардійці майора Павлова,протягом декількох годин бою опанували сильно укріпленим вузлом супротивника-містом Радзилов.Діючи обхідним маневром Василь Васильович з’являвся там,де супротивник найменше чекав наших частин.

Уміле керівництво командира,помножене на його особистий героїзм і безстрашність танкістів підрозділу,забезпечували успішний результат бойових операцій.

Командир 49-ї гвардійської танкової Вапнярської Червонопрапорної ордена Суворова бригади гвардії полковник Абрамов у представленні на капітана Павлова 11 лютого 1945 року писав:

«За високу майстерність у керівництві батальйоном у бою,героїзм,мужність і сміливість гвардії капітан Павлов В.В. гідний присвоєння звання Герой Радянського Союзу».

Гідний присвоєння звання Герой Радянського Союзу-такі були висновки керівництва-командира 12-го гвардійського танкового Уманського Червонопрапорного ордена Суворова корпуса,Героя Радянського Союзу генерал-майора танкових військ Телякова,командуючого танковою армією,Героя Радянського Союзу гвардії генерал-полковника танкових військ П.Латишева,командуючого бронетанковими і механізованими військами 1-го Білоруського фронту генерал-лейтенанта танкових військ.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 лютого 1945 року капітану Павлову Василю Васильовичу було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.Ця звістка була з радістю зустрінута бійцями частини,усіма,хто знав Василя Павлова.Але Герою не довелось одержати високу нагороду.1 березня 1945 року гвардії майор Павлов(незадовго до цього йому було присвоєно чергове військове звання) був смертельно поранений на полі бою,а на другий день помер.

Гвардійці поховали свого улюбленого комбата в польському місті Кольмер.Їм дорогий був цей безмежної хоробрості чоловік. Не треба забувати про те, що він, будучи командиром, ніколи не забував про рядового солдата. Його щирість, веселий оптимістичний лад, солдатський гумор завжди були підтримкою для його підлеглих.На полі бою однополчани сміливо довіряли йому своє життя,а в хвилини затишку,на привалах,із захопленням слухали,як він читав вірші Сосюри,свого земляка,що,як і Павлов,починав трудовий шлях на содовому заводі в Лисичанську.

За клопотанням редакції заводської газети «Прапор Ілліча» грамоту героя було вручено батькові героя-Василю Євдокимовичу Павлову.

Василь Васильович Павлов героїчно виконав свій обов’язок перед Вітчизною і хоч йому не довелося дожити до світлого дня Перемоги,він завжди з нами.

До 30-річчя Великої Перемоги Лисичанською Міською Радою було присвоєно ім’я Героя Радянського Союзу середній школі № 3 м.Лисичанська .А в 1977 році вулиця Ярмарочна у південній частині міста була перейменована на вулицю ім..В.В.Павлова.

До нас дійшли не всі епізоди бойової біографії Василя Павлова.Але й вони свідчать про те,що він був вірним сином свого народу.Він був людиною праці і миру.За це і віддав найдорожче-своє життя.

Наш земляк, Герой Радянського Союзу, Василь Васильович Павлов, віддав своє життя і за нас, сьогоднішнє покоління. Він героїчно загинув заради нашої свободи і щастя жити, вчитись, працювати і ніколи не забувати про славетний подвиг захисників Вітчизни, серед яких і він – наш В. В. Павлов.

Загальноосвітня школа І-ІІІст.№ 3.м.Лисичанська,що носить ім’я Василя Васильовича Павлова.

Загальноосвітня школа І-ІІІст.№ 3.м.Лисичанська,що носить ім’я Василя Васильовича Павлова.(центральний вхід).

Дорога до ЗШ І-ІІІст.№ 3м.Лисичанська,що носить ім’я Василя Васильовича Павлова.

Філонова Варя народилась у 1923 році. У 1941 році закінчила середню школу № 3 і вступила до медичного технікуму. Ворог підходив до міста. Дівчина не могла спокійно сидіти вдома . Вона твердо вирішила йти на фронт.

Дощової осені 1942 року Варя виконувала партизанське доручення в одному з сіл Чернігівщини. Зненацька до села вступив загін німецьких карателів. Варя спробувала через городи пробратися до лісу і попередити партизан. Та патрулі помітили її і відкрили вогонь. Поранена в ногу, дівчина потрапила до ворожих рук. Її жорстоко били, але вона мовчала. Німці повісили варю перед палаючим будинком, куди перед тім зігнали мешканців села.

Боровся з ворогом і брат Варі, Іван Філонов. Боровся у небі Донбасу, під Белградом, на Дніпрі. Особливо пам’ятний був бій за Донбас. 20 червня 1943 р біля села Долгинське лейтенант Філонов знищив зенітне гніздо ворога. 15-16 серпня того ж року він тричі брав участь в операції по знищенню літаків противника біля Краматорська.

У вересні 1943р група штурманів з ведучим І. Філоновим отримала наказ розбомбити міст через Дніпро. При підході до цілі штурмовики потрапили під шквальний вогонь. 5 батарей ворожої артилерії, і ведучий групи приймає рішення : кинути літаки на зенітне гніздо. Іван знищив прислугу, розбив ящики зі снарядами. І раптом – лихо: пошкоджено праву площину. Літак сильно похилився, але Філонов повів поранену машину до мосту і кидав бомби. Під час виходу з атаки на Філонівський « ІЛ-2» напали чотири «мессершмітти» . В одного з них стрілок влучив. Інші вийшли з бою. На ледве керованому, простріленому літаку дістав Іван до свого аеродрому.

У червні 1944 р Іван Філонов переступив рідний поріг. Груди Герою Радянського Союзу

прикрашали два ордени Червоного прапора, орден Вітчизняної війни І ступеня, орден Червоної Зірки, орден Леніна. Це була зустріч сина з матір’ю.

«Я обов’язково повернусь, мамо!» - сказав він на прощання. У жовтні 1944 р капітан Іван Філонов загинув під Белградом. Вулиця, де жила його мати, недалеко від школи, і до тепер носить його ім’я.

Карпенко Анатолій народився 7 жовтня 1922 р у Верхньому (колишня назва Лисичанська). В 1929-у пішов до школи. Вчився добре. Відвідував аероклуб. Після закінчення середньої школи №3 склав іспити до льотної школи. В 1941 р, коли почалася війна, Анатолій Карпенко потрапляє до діючої армії. Був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. Доля усміхнулася йому:смерть обходила стороною, війна закінчувалася,в одному полку з ним-кохана дружина.Навікив пам’яті жінки залишався день 8 травня 1945 року,колі під Прагою 11 чоловік старший лейтенант Анатолій Ілліч Карпенко подарував ій гілку бузку, а сам навіки пішов у безвість. Після війни дружина Анатолія Карпенка разом з донькою оселилися в Северодонецьку.Вони часто згадують про батька,перечитуючи вірш Гуравського “ветка сирени”.

Дочь,волосы матери тронув рукой,

Спросила :Как стала ты ,мама,седой?

Добавила мягко,запнувшысь слегка:

Тебе же,родная,ведь нет сорока?”

Задумчиво,тихо,мать дочке в ответ:

“В ту пору мне было всего двадцать лет.

Ломая границы ,котилась война

На запад, к берлину, спешила она.

Тогда я и встретилась с папой твоим,

В дивизии “ИЛ-ов” служили мы с ним.

Он – неба хозяин, а служба моя –

Синоптиком в штбе работала я.

Хоть смерть он на крыльях носил под собой

Весёлым всегда возвращался домой.

Мы вечером слушали с ним тишину,

Любили,мечтая,смотреть на луну.

Рассвет мы встречали с любимым не раз.

И не было в мире счастливее нас.

Весной ,в сорок пятом , в далеком краю,

Сыграли солдатскую свадьбу свою.

Зарей знималося утро вдали,

Когда мы к машине его подошли.

Слов тёплых сказать не смогла,

Лишь ветку сирени ему подала.

На ветку росинкой упала слеза

Губу закусила, вот-вот разревусь,

Ну что ты, родная , я скоро вернусь!”

Я долго смотрела в простор голубой

Я небо молила, чтоб был он живой

Но небо чужое в чужой стороне

Служило в то утро не людям – войне.

А в полдень из штаба связной прибежал:

«Вас требует срочно к себе генерал!»

Припухшие веки, лицо как гранит :

«Ваш муж рано утром под Брагою сбит»…

… Лишь помню , что видела будто во сне

Воронку да ржавую воду на дне.

А сбоку в грязи на обломке крыла

Знакомую ветку сирени нашла.

А утром в крови захлебнулась война

«Победа! Победа!» - звенела весна.

Алели гвоздики у братских могил

Тогда мою голову иней покрыл.

Храню как святыню горсть чешской земли

Мы с горем в обнимку сквозь годы прошли

Но нет никогда не забыть мне тот день

Весеннее небо … Воронку… Сирень.

Жорстокою була війна. Гинули кращі сини і доньки – випускники середньої школи № 3, але й сама школа не стояла осторонь життя. В її стінах розмістився госпіталь. Тут лікували поранених до 1942 року, коли в неї потрапила бомба.До війни у школі працював музичний гурток.В 1937 році відбулася обласний конкурс художньої самодіяльності.Ансамбль нашої школи зайняв І місце в області,за що отримав у подарунок духові інструменти,кіноапарат,-розповідає учасниця гуртка Мальована Антоніна Андріївна.(На фото вгорі:Мальована Антоніна,вчитель російської мови-Полулященко Анна Вікторівна,вчитель історії-Скрябіна Н.О,випуск 2009,на фото знизу-учасники музичного гуртка 1937 року:Галіцина Олександра,Зубко Олександр,Федоров Павло,Юзефович Раїса,Михайленко Борис,Удовенко Василь,Височін Анатолій,Орзул Георгій,Коломийченко Микола,Брильов,Мицкович Олександр,Зоз Ольга,керівник ансамбля-Мальований Володимир Андрійович.В роки ВВв загинули Юзефович Раїса,Височин Анатолій,Коломийченко Микола.Федоров Павло став штурманом громадянської авіації,Михайленко Борис-захистив дисертацію,Удовенко Василь працював бухгалтером шахти «Матроская»,Галіцина Олександра стала вчителем української мови та літератури,багато років була заступником директора СШ № 2,Мальована Антоніна довгий час пропрацювала завідувачкою бібліотеки будинка культури завода «Лиссода» імені В.І.Леніна.

Закінчилась війна. Країна заліковувала рани. У 1955 році була відбудована й середня школа № 3 . І знову в ній , як і колись, лунали веселі дитячі голоси, йшли у велике життя її випускники.

В СШ № 3 завжди пишалися ними:

«Золотий фонд школи»

1965-66 рр- Курбас Володимир Іванович

1966-67 рр- Петрухін Юрій Миколайович

1969-70 рр.- Циганкова Людмила Борисівна,

Михайлова Людмила Миколаївна,

Петрухін Володимир Миколайович

1973-74рр- Олейник Катерина Євгенівна

1989-90 рр.- Шапашнікова Олена Олександрівна

1991-92 рр.- Холод Олексій Володимирович

1992-93 рр.- Нейгалах Тетяна Борисівна,

Дублік Артем Володимирович

1999-2000рр.- Каракачан Катерина Сергіївна

2005-2006 рр.- Ананьєв Борис Володимирович

«Срібний фонд школи»

1964 -65 рр.- Горяніков Борис Олександрович,

Журавльова Любов Юріївна,

Малій Лариса Йосипівна,

Скрипніченко Микола Нанович

1965-66 рр- Мустафа Марія Миколаївна

Ягирська Валентина Вікторівна,

Шабельник Володимир Федорович,

Бирька Юрій Миколайович,

Правда Анатолій Матвійович ,

Петрухін Валерій Миколайович,

Константінова Клавдія Антонівна

1966-67 рр- Целиков В’ячеслав Володимирович

1967-68 рр.- Курячий Микола Пантелеймонович,

Пурік Євгенія Петрівна

1989-90 рр.- Поклад Тетяна Вікторівна

1994-95 рр.- Курячий Микола Пантелеймонович

2001-2002 рр.- Жирнова Вікторія Михайлівна

В ЗОШ № 3 завжди пишалися своїми випускниками:

Азаров Володимир Миколайович

Школа ніколи не забуває про своїх випускників,зустрічає їх радісними обіймами і щирим серцем.Кожного року у травні в школі проходить Свято Вулиць,на якому зустрічаються випускники школи та ветерани і учасники Великої Вітчизняної війни,що проживають в мікрорайоні школи.Та найбажанішим на цьому святі є наш випускник,людина з неординарною долею-В.М.Азаров.

Народився Володимир Миколайович Азаров в 1925 році 28 квітня в м.Верхнє Лисичанського району Луганської області.

Дитинство Володі було дуже важким,як і рання юність.Учасником воєнних років він став з 16 років,а з 1942 року і до Перемоги він-червоноармієць і солдат Великої Вітчизняної війни.Він отримав три бойових ордени,тричі був поранений,приймав участь у кровопролитних боях при форсуванні Південного Бугу,Сіверського Дінця,на Хортиці у Запоріжжі.

Трудова біографія його почалася на заводі «Донсода» м.Лисичанська, працював електрослюсарем ввечорі навчався у школі.

Після війни закінчив Харківський політехнічний інститут та був відправлений на рідний завод «Донсода»,де дослужився до головного механіка содового виробництва.

Потім його життєвий шлях був пов’язаний з партійною роботою,був секретарем партійного комітету заводу,згодом у Лисичанському та Сєвєродонецькому міськкомах партії та другим секретарем Луганського обласного комітету компартії України.

В ті ж роки Володимир Миколайович був одним з найголовніших учасників розвитку підприємств «Великої хімії» в Луганській області,створення структури сучасного обслуговування населення в соціальній,культурній та побутовій сферах.

В.М.Азаров неодноразово обирався депутатом Верховної Ради УРСР,кандидатом в члени ЦК КПУ.

Закінчив свій трудовий шлях начальником Управління обладнання Міністерства хімічної промисловості СРСР.

Сьогодні Володимир Миколайович Азаров,незважаючи на вік,найактивніший суспільний діяч в Московській асоціації «Лугань».Він-голова виконавчого комітету цієї асоціації,яку очолює легендарний космонавт,двічі Герой Радянського Союзу Володимир Афанасійович Ляхов.Перший віце-президент цієї асоціації-Костянтин Юрійович Королєвський,молодий доктор економічних наук,відповідальний працівник в Уряді м.Москви.

Ось як Володимир Миколайович розповідає про свою школу:

«В 1935 році в м.Верхнє побудували нову школу на Волчеярівці ,зі спортивним залом,великим вестибюлем для зборів та вечорів.Зусиллями учнів посадили сад,прикрасили територію.

1937 рік,в школах створюються учнівські комітети,я як активіст отримав перше суспільне доручення по учкому-виступати на святкових зборах з віршами-привітаннями.Така підтримка зацікавила мене,і надалі я серйозно готувався до різних свят.

А ще у нас в школі був найкращій джаз на Україні,керівником був Володимир Мальований,перед війною він та його друзі навчалися в аероклубі,після війни його доля склалася трагічно Закінчивши 9-й клас,ми разом з братом думали про початок нового навчального року.Та сталося по-іншому…

В травні 2005 року Володимир Миколайович Азаров завітав в рідну школу на Свято вулиць.В його очах були сльози радості та смутку за минулим дитинством та юністю.З того часу адміністрація школи та педагогічний колектив постійно знаходяться на зв’язку зі своїм випускником.

В 2005 році Володимира Миколайовича Азарова чекав подарунок від школи:була розшукана Зінаїда Гонцул (Нейгалах)-перше кохання Володі.

До війни Зіна і Володя жили на сусідніх вулицях,ходили в одну середню школу №3,багато років навчалися за однією партою.Особливо боготворив Володимир це білокуре дівча з двома товстючими косами та ямочками на щічках.Коли почалася війна доля розлучила двох закоханих молодят і свела їх знову тільки через 60 років,коли вже генерал-полковник В.М.Азаров приїхав на Свято вулиць в Лисичанськ.

Володимир тримав в руках букет квітів і очікував зустрічі з Зінаїдою.Ось і Зіна з’явилася в дверях,Володимир кинувся до неї ,цілував їй руки ,цілував уже сиве волосся,очима і серцем уявляв ту Зіну,що бачив 60 років тому.У них обох текли гарячі сльози від такої зустрічі.А потім були запитання: чи пам’ятаєш?-Пам’ятаю,а ти пам’ятаєш?..

В 2006 році школі виповнилося 70 років.Володимир і Зінаїда були попередньо запрошені на свято,але сталося так,що Володимир Миколайович дуже серйозно захворів,а в лютому 2007 року померла Зінаїда Гонцул.

То була їхня остання зустріч,але вона була настільки теплою і щимлячою,що залишилася в їхніх серцях назавжди!

Володимир Азаров Зінаїда Гонцул

Їхня зустріч через 60 років.

В травні 2008 року Володимир Миколайович Азаров привітав школу через Ф.І.Шульгіного,атамана –кошового війська запорозького,що був у Москві на святі Перемоги та подарував статуетку поклонної гори для шкільного музею, а також пообіцяв як буде здоров’я приїхати в школу у травні 2011 року.

Ми чекаємо свого випускника ,адже він-наша гордість!

Ткач Дмитро – став послом Угорщини, брати Петрухіни : Валерій, Юрій, Володимир та багато інших…

Тут навчалась династія водіїв Гуртових: Іван Петрович із синами Сергієм й Олексієм та обидві невістки.

Закінчила цю школу Зінаїда Прокопівна Нейгалах (Гонцул) її сини Борис і Юрій, онуки Лариса та Тетяна.

Рідною стала ЗОШ № 3 і для династії Соловйових – братів колишнього директора Анатолія Андрійовича, Володимира Андрійовича і Андрія Андрійовича, його дружини Любові Іванівни, доньки Ольги, сина Ярослава, онуків Ярослава і Володимира.

Хіба можна перерахувати , скільки гарних людей вийшло за роки зі стін школи! теперішні школярі із заздрістю і надією дивляться на школу, де розміщені прізвища учнів, що закінчили школу із золотою медаллю.для того, щоб учні отримували гарні знання, щоб були гідними звання ЛЮДИНИ, неабияких зусиль докладали за ці роки вчителі школи та адміністрація.

Першим директором школи був Хижняк Яків Якович, завучем – Ченчик Андріан Свиридович, вчителі – Решетько В.Ф., Мальований Володимир Андрійович, Шестопалова Євдокія Акимівна, Ченчик Феодосія Василівна. Варто поіменно згадати директорів школи :

Хижняк Яків Якович (1936 – 1941)

Мустафа Іван Михайлович (1955- 1962)

Кутєєв Михайло Васильович ( 1962 – 1965)

Симоженков Євген Федорович (1965 – 1967)

Новиков Олександр Іванович ( 1967 – 1969)

Гребенюк Валентина Григорівна (1970 – 1977)

Соловйов Анатолій Андрійович ( 1977 р-2003)

Лебединець Світлана Миколаївна з 2003 року та по теперішній час.

За роки існування школи неповну середню освіту в ній здобули 3320 випусники, середню освіту – 2500 випусників. Крім того, в школі вже багато років навчається робітнича молодь, колись в стінах школи знаходилось педагогічне училище.

Цікавим є те, що до школи ходять діти не тільки з Лисичанська, а і з Білої Гори, Устинівки, Мирної Долини, Лоскутовки. З 1990 р школа повністю перейшла на викладання всіх предметів державною мовою. Важко було почати : не були готові морально батьки, вчителі готувалися до переходу, навчаючись самотужки, не було підручників. Директор школи А. А. Соловйов сам їздив за ними аж у Хотин. Першокласників того року в український клас приймала Галина Павлівна Щербань – справжній педагог, старший учитель.

ПЕДАГОГІЧНІ КАДРИ.

Найдовше у школі пропрацювала Щербань Галина Павлівна-ветеран педагогічної праці,старший вчитель.

(На фото зліва на право:Щербань Г.П,Пономаренко Т.М,Баженова Н.О)

Народилася Галина Павлівна 5 червня 1938 року в селі Брусівка Ворошиловградської області.В 1953 році вступила до Старобільського педучилища,котре у 1955 році було переведено у місто Лисичанськ.З 1961 по 2009рік працювала вчителем початкових класів ЗОШ №3.За сумлінну працю нагороджена грамотами міськвно,облоно,міністерства освіти УРСР,медаллю «Ветеран праці»

Вчитель вищої категорії, старший учитель Алла Тихонівна Красюк пропрацювала вчителем початкових класів 51 рік.Вона вчила своїх малюків любити рідну землю, мову, батьків, поезію. На її уроках діти забували про плин часу : наче в казку поринаючи у світ математики і природознавства, музики і читання. ЗОШ №3 стала для вчительки рідною домівкою. Молоде покоління вчителів йде до старших за порадою, підтримкою, допомогою. Бо вчитель тільки тоді буде вчителем, коли сам постійно вчится.

Пономаренко Тамара Матвіївна

Народилася 12 березня 1935 року у родині робітника в м. Кіровограді.

Батько, Правда Матвій Прокофєвич, 1903 року народження. Учасник Великоі Вітчизняноі Війни, працював до пенсіі на Заготзерно м. Кіровограда. У 1964 році помер.

З 1954 по 1959 роки навчалася у Київському Державному універсететі ім.Т.Г Шевченка. Після закінчення універсітету за призначенням Міністерства Просвіти УССР працювала у ЗШ №3:з 15. 08. 1959р. по 7.07.1964р.вчителем математики 5-10 класів:

З 7.07.1964р. по 1.10.1973-завучем старших класів і вчителем математики

з 1.10.1973р. по 2003р.- вчителем математики.Померла у 2005 році.

Баженова Наталія Олексіївна

Народилася 17 грудня 1959 році в Ямпольському районі Сумської області в робітничій сім*ї.

Початкову освіту здобула в цьому ж місті.

У 1971 року переїхала з батьками до Лисичанська. Навчалася у середній школі №3, яку закінчила у 1977 році.Стаціорнарно навчалася у Ворошиловградському державному педагогічному інституті імені Т.Г.Шевченка на філологічному відділенні з 01.09.1977 по 22.06.1981.Після закінчення інституту працювала вчителем української мови і літератури середньої школи №3 міста Лисичанська з 14.08.1981 року,01.09.1992р. переведена в тій самій школі на посаду заступника директора школи з навчально виховної роботи.Пропрацювала заступником директора до 2006 року.

Школою керував 23 роки-Соловйов Анатолій Андрійович

Народився 29.04.1938 року в с. Лоскутовка Попаснянського р-ну Луганської області.

Сердню школу закінчив у 1935 році в м. Верхньому. Працював на заводі імені К.Маркса в місті Первомайську Луганської області з 14.09.1955 року по 09.12.1955 року .

Потім навчався в ТУ № 11 м. Попасна Луганської області , де одержав спеціальність помічника машиніста паровоза. Працював поїзним кочегаром паровозних ДПО Дебальцеве – «Схід», а потім в ДПО Попасна помічником машиніста. Служив у лавах Радянської Армії, знову працював ДПО Попасна помічником машиніста. У 1960 році вступив на навчання до Лисичанського педучилища, яке закінчив у 1963 році, одержавши спеціальність учителя праці.

З 1963 року працював у середній школі № 3 м. Лисичанська. Спочатку майстром і вчителем праці, військовим керівником, учнем української мови та літератури. Заочно закінчив педінститут. Призначений директором школи в серпні 1977 року . Брав участь у громадській роботі . У 1971-1973 р.р. обирався головою профспілкового комітету школи. З 1973 року обирався членом міського комітету працівників освіти і науки, членом президії, виконуючи обов’язки голови комісії з охорони праці та техніки безпеки.

Міщенко Любов Афанасівна

Народилася в 1942 році в селі Біла Гора Ворошиловградської області.З 1959 по 1961 рр.-навчалася у Лисичанському педучилищі на вчителя початкових класів.З 1963 по 1970 рік-навчалася в Ростовському –на-Дону держуніверситеті на історико-філологічному факультеті.З 1969 року по 1977-вчитель історії та суспільнознавства ЗОШ №3,її вихованець –Ланг…-переможець Всеукраїнської олімпіади з історії.Очолювала міське методичне об*єднання вчителів історії та суспільнознавства,передавала свій досвід молодим колегам.З 1977-1979-організатор з позакласної роботи цієї ж школи.У -------- році Любові Афанасівни не стало.

Світлана Василівна Бєлуха

Мабуть, немає людини в Лисичанську, яка б не знала Бєлухи Світлани Василівни, директора багатопрофільної гімназії.

Життя з дитинства ставило її перед необхідністю самостійно, наполегливо, цілеспрямовано вирішувати і долати складні життєві обставини. Зростала в сім’ї без батька, мати працювала санітаркою в лікарні ім. Леніна. У зв’язку із тяжким матерільним станом сім’ї здібна і активна дівчина не змогла продовжити навчання і вимушена була працювати : слюсарем ремонтно-механічного цеху, поліровщиком відділу гальванопокриття на Лисичанському содовому заводі. А влітку Світлана Бєлуха працювала старшою піонервожатою заміського табору «Мрія». Відчувала – це її справжнє покликання, бажаний життєвий шлях, і в 1963 р поступила на заочне відділення Воронезького державного педагогічного інституту. Працювала в школах міста старшою піонервожатою.В нашій школі Світлана Василівна працювала організатором позакласної роботи з 1971 по 1977 роки,а у 1977 р була призначена директором восьмирічної школи №17, яка у 1990 р була реорганізована в багатопрофільну гімназію.

Лебединець Світлана Миколаївна

Народилася 20 березня 1949 року у Лисичанську.Отримала восьмирічну освіту у восьмирічній школі № 17,загальну середню у середній школі № 2.У 1967 році закінчила ПТУ № 94,за спеціальністю лаборант,працювала на заводі ГТВ до 1968 року.В цьму ж році почала працювати старшою піонервожатою школи № 13,через рік переведена в Будинок піонерів № 1 методистом.З 1976 по 1977 р.-працювала вихователем дитячого садка імені Войкова (в цей час закінчила Лисичанське педучилище).З 1978 по 1993 рік працювала вчителем початкових класів середньої школи № 30.З 1993 по 1996 рік –заступник директора з виховної роботи середньої школи №3.В.цей час,коли піонерія вже зникла,а інших дитячих організацій ще не було Світлана Миколаївна стала ініціатором та засновником у нашій школі «Козацької республіки».З 1996 року по 2003-директор НСШ № 10,а з 2003 по теперішній час Світлана Миколаївна директор ЗОШ І-ІІІ ст.№3.

Сьогодні у школі навчається 170 учнів у 10 класах. Педколектив на чолі з директором Лебединець С.М докладає багато зусиль для створення необхідних умов навчання та всебічного розвитку учнів.

12 травня 2006 р. в день 70 – ряччя середньої школи зусиллями директора школи,педагогічного та учнівського колективів було відкрито музей історії школи «Пам’ять», де зібрані і систематизовані всі матеріали, пов`язані зі школою, її працівниками та випускниками, починаючи з 30-их років ХХ ст. до наших днів. Проведено урочисте відкриття музею історії школи.

Директор школи стала ініціатором Свята вулиць,яке проводить школа щотравня.

Наше сьогодення:

В школі працюють 20 вчителів,10 класів,170 учнів та класи робітничої молоді.З 2005-2006 року у школі працюють два музеї:українознавства «Поклик» та історії школи «Пам’ять». В 2007 році музей історії школи разом з керівником Скрябіною Н.О брав участь у конкурсі серед шкільних музеїв області.Ввійшов до збірки “Музеї Луганщини”

Школа має свої традиції: посвята в козачата, Свято вулиці, уроки-реквієми, екскурсії до шкільних музеїв, День здоров’я, осінній бал, різдвяні колядування, благодійні концерти для дитячого притулку, благодійні ярмарки, лінійки-пам’яті тощо.

Педагогічний колектив школи вважає своїм завданням - зробити процес навчання захоплюючим та радісним . І тут важливе все: посмішка, доброзичливий тон , мистецтво спілкування, почуття гумору Дати дитині якісну освіту, не викликавши при цьому відрази до навчання . Намагаємось, щоб дитина, яка весь день проводить у школі, зберегла нормальну психіку й зміцнила своє здоров'я. Шановні батьки, будьте впевнені, що вашу дитину люблять в школі так само, як любите її ви !

Льовкіна Людмила Петрівна(учениця 1 го класу 1936 року)

Випуск 1956 року.

1965 рік.2 клас.

Педколектив 1993 рік.

Короткий історичний нарис

Лисичанськ. Лисичанська загальноосвітня школа I-III ст. № 3

Історія школи